Результати конкурсу

29.12.2022 Переглядів: 90

Вітаємо

учня 11-А класу Зоня Назара 

(учитель Громадська Т.Г.)

з ІІІ місцем у І (міському ) етапі XХІІ Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості, присвяченого Шевченківським дням,

який проходив під гаслом «Об’єднаймося ж, брати мої!»,

у номінації «Література».

Бажаємо подальших творчих успіхів!

 

Гімназійне товариство

Із творами юного поета можна ознайомитися тут.



Не час звикати до війни

Для нас тепер часи журби настали:

Так несподівано, неначе в одну мить

Орда рашистська знов на нас напала –

Ракета у домівки вже летить!

Той, хто назвав себе «великим братом»,

Що вісім років жити не дає,

Насправді є лиш клятим супостатом,

Який життя довкола всім псує.

Хіба ж ми браття? Це така дурниця!

У нас народ свободу має й волю,

Ми не ховаємо свої за маску лиця

І самі вирішуємо власну долю.

Вони ж там – від природи безхребетні –

Народ рабів, кайданів і туги.

Всі щиро вірять в казочки дотепні…

За правду ж можуть і заслати до тайги.

У нас – річки, степи, гаї, поля,

Лани барвисті, чисте синє море…

У них – холодна та сира земля,

У них – вітри, що навівають горе…

Їх чорна заздрість просто вже «добила»:

Нам треба ще й від тих земель шматок!

Яка ще в Україні може бути сила?

Ми їх візьмемо за три дні, дружок!..

Напевне, саме так вони вважали.

Якісь вони дурні, без мозку люди,

Якщо про силу нашу до сих пір не знали

Та й вирішили, що нас «взяти» легко буде.

Якщо у них країна в злиднях гине

І вони за цукор б’ються до крові,

То це не значить, що таке ж і в Україні –

У нас все добре навіть в лиховісні дні.

Не треба нам таких «спецоперацій»,

Не треба з боєм «визволяти» нас!

Вже скоро вас чекатиме занепад нації –

Ви це побачите, але спливе ваш час.


НЕЗЛАМНІ

З початком весни, яка не настала,

Почалася міста одного блокада.

Багато будівель тоді запалало

Від чорних ракет, яких була армада.

Відтоді тускніли вогні у очах

Людей, які просто жити хотіли.

В них видно було лиш розпач та страх

На фоні домівок, що ще не зітліли.

Там зникли харчі, вода та тепло -

Їх кляті забрали оті московити,

Які, мов мара, захопили житло,

І ти з цим не можеш нічого зробити.

Їм не відоме жалю почуття,

Не шкода нікого у цілому світі –

Це ті, що без вбивства не бачать життя

Й віками у пеклі будуть горіти.

Всі виходи з міста були перекриті

І виїзд – то вже фантазії, мрії.

Та люди жили там – несамовиті:

Під шквалом гармат не втрачали надії.

Минуло ще пів місяця потому.

Багато хто в театрі проживав,

Точніше ті, які не мали свого дому,

А також ті, хто втрат значних зазнав.

А ворог діяв гірше, ніж диявол,

Він же бачив, що там мітка "ДІТИ".

Його це аж ніяк не хвилювало.

Сказав: "Ракети мають і туди летіти".

В той день ридання охопило усе довкола.

Шість сотень згублених життів.

Від прихистку лишились тільки стіни голі.

Та попіл, що гуляє між вітрів.

Проходять дні – бої тривають.

Щелепи стиснути ніяк не вдасться звіру.

Все більше місто від підтримки відрізають,

Та ті герої не втрачають свою віру.

В чотири рази менше було люду

На стороні тих військ, що воювали

За спокій посеред хаосу. І це чудо,

Що другий місяць оборону вже тримали.

Вони боролися за волю, за життя -

Саме тому змогли протистояти

Та ось… немає більше вороття.

Тепер їм доведеться лиш чекати.

Остання їх застава - "Азовсталь".

Яку, як ворог каже:"Візьмуть за три дні"

Проте, на щастя чи на біль і жаль,

Лиш через місяць згасли там вогні.

Цей період став тяжким випробуванням.

Медикаменти, їжа, вода та набої -

Все це зникало. Зростали лиш страждання,

Яких зазнавали наші справжні герої.

Тримали вони мужньо браму,

Три місяці кров проливали за країну.

Не вистояли двері цього храму.

Взяли в полон усіх, хто встояв на руїнах.

Не можуть казати про совість ті люди,

Що очі закрили на всі ці убивства

Які не зробили нічого, та знали, що буде

Наш ворог продовжувать коїти звірства.

Це кат, що не знає поняття моралі.

На весь білий світ ми повинні кричати:

"Врятуйте наших бійців Азовсталі!"

Наразі це все, що ви маєте знати.


27.05.2022. КРЕМЕНЧУК

Телефоную я до друга,

Бо спека у квартирі дошкуляє.

Прогулятись містом кличу

І він мені відповідає:

«Не буду я іти кудись,

Немає настрою у мене.

Війна навколо, озирнись!

Чи це для тебе не проблема?»

  • Ми що, на фронт з тобою йдемо?

Чи може кулі в нас летять?

Спокійно зараз тут живемо

І досить вже панікувать!

Після кількох годин розмови

Я вмовив цього впертюка.

Сказав йому, що все чудово,

Щоб він мені не дорікав.

Зустрілись, парком поблукали

Потеревеніли як слід.

Почули, як сирени пролунали,

Тривожний передавши нам привіт.

Я цьому уваги не став приділяти,

Пішов собі далі повільно, спокійно.

А друг боязливий почав нервувати.

(Не думав, що буде таким емоційним).

Хвилин приблизно двадцять п'ять

Він наді мною збиткувався,

Казав:« Щомиті в нас почнуть стрілять,

Чому ти до сих пір не заховався?»

Коли нарешті ті сирени стихли,

Як тільки міг, я з нього глузував:

«Ну що, вже сталось твоє лихо?

Чи, може, хтось нас підірвав?»

Ще дві хвилини цього спору –

Я в ньому знову переміг.

І ми вже бігли до «Амстору»,

Не відчувавши своїх ніг.

А поки з боягузом цим змагався,

Шалено гнавши в далечінь,

Я знесиленим зостався.

Не знав, що стільки духу в нім!

Зайшли до тієї мегакрамниці.

В ній навіть згубитися можна разок

Але для нас то все були дрібниці

Після бігу шукали напоїв куток.

Коли підходили до каси,

Я знов почув сирени крик,

Побачив як з’явилися в людей гримаси.

«Невже з них до цих пір ніхто не звик?»

Ох, як же в той момент я помилявся...

Коли гадав, що все минеться.

Казав: «Ти заспокойся, не лякайся»

Не знав, що все так обернеться.

Мій приятель схопив мене за руку

І вмовив бігти що є сили

А я, не встигши розпізнати звуку,

Не знав, чому всі свої напрямки змінили.

Одна коротка мить життя

На «до» та «після» поділила…

Той день, що вже ніколи не відійде у забуття

Той день, коли багато сліз пролили.

Мене за руку тягнуть. Свист. Ракета.

Відчув удару силу на собі.

В той час немов здригнулася планета,

Повсюди тільки вогники рябі.

Я знепритомнів ненароком:

В собі відчув уперше страх,

Адже, прокинувшись, побачив

Свою долоню у його руках.

Цей жах ніяк не передати,

Неначе пекло наяву,

Коли весь світ почав зникати,

Й тобі несила зупинити цю пітьму.

А тіло наче закували в лати:

Не можеш ворухнутись, крок зробити

І друга з-під завалів не дістати

Та вибору немає, хочеш жити...

Зібравши, що лишились, сили

Я рушив, хоч не знав куди.

Довірившись очам, які водили

Мене стежками, де були сліди.

І ось вже світла промінь бачу,

Та лихо все не відпускає:

Чи то погану маю вдачу,

Чи то за ноги полум'я тримає.

Упав. Піднятися не зміг. Зомлів…

Нічого більш не пам'ятаю.

Тільки пожежних п'ять голів,

І як в «швидку» лягаю…

Прокинувся. Людей багато.

Побачив: поряд плаче мати.

Лежу замотаний в бинтах, в палаті.

Помітили що я живий. Всі почали ридати.

Не міг тоді ще довго говорити:

Перед очима все стояв той жах,

Який вдалося дивом пережити.

Й моя долоня у його руках…

З моменту того років сім минуло

Та до сих пір зринає в моїх снах

Те, що більшість, певно, вже забула…

Й моя долоня у його в руках.